Вирішивши ближче познайомитися зі зникаючими племенами, я вибрав Намібію. До життя у племенах потрібно бути підготовленим – доведеться по кілька днів чекати машину, багато ходити, заощаджувати їжу й воду, голодувати чи їсти бридоту, зокрема гусениць, сарану й тлю, і ВЗАГАЛІ не митися!

Спочатку мене занесло до гереро в глухе селище Ошияра, що розташоване неподалік від ботсванського кордону в пустелі Калахарі. І хоча це бушменські землі, але здавна тут господарюють гереро. До пустельних земель їх витіснили німці, у період кровопролитної війни за родючі грунти в 1907-1909 роках. Тоді було винищено 80% гереро, живими залишилося лише 16 тисяч. Це горде плем’я скотарів прийшло до Південно-Західної Африки зі Східної у ХVІІ ст. Частина племені осіла на північному заході країни, вони не змінили своїх традицій. Нині їх називають хімба. Та більша частина вирушила за «Оранжеву ріку», на нинішню територію ПАР. Там вони зіштовхнулися з місіонерами. У білих перейняли європейський одяг ХVІІІ – ХІV ст. Але під їхнім натиском змушені були повернутися назад. Зі своїми родичами вони не об’єдналися: так хімба залишилися хімба, а гереро – гереро.

Хоча нині вони говорять однією мовою, розводять корів і будують схожі будинки, але відмінності між ними колосальні! Одні майже голі, інші з голови до ніг одягнені. Хімба нізащо не одягнуться, а гереро нізащо не роздягнуться!

Хімба

Найдивніше з племен – це хімба. Живе воно на півночі, на кордоні з Анголою. Столиця – це село, що існує на карті – Опуво. Довкола нього й розташований хімбаленд. Вигляд хімба вражає: їхні жінки дотепер не визнають одягу, у них немає навіть трусів, лише шкіряна пов’язка на стегнах. Через таке ставлення до цивілізації хімба страждають, але опираються їй з останніх сил. Дуже мало дітей ходять до школи. Не з бідності, а тому що хто ж їх, голих, пустить?! Особливо це стосується дівчаток, адже в пов’язках на стегнах до школи шлях закритий. Чоловіки хімба дедалі частіше носять сучасний одяг, а жінки ні. Не визнають та й годі!

Головне їхнє багатство це – корови. За них купують дружину. До речі, коли дівчинці виповнюється 8 років, вона стає нареченою й буде нею до 16. Коштує вона чотири корови, середня ціна однієї – 700 доларів. Дозволено мати до чотирьох дружин, іноді у старійшин їх шість! При цьому одружуються навіть старі, молодих дружин на ніч позичають старшим синам. Усі чоловіки беруть шлюб лише після 30 років, хоча до цього вони можуть мати ватагу дітей. Щоправда, їх не вважають дітьми біологічного батька. Із чиєю дружиною переспав – того й дитина! Вільна любов у плем’ї хімба – це норма, усі сплять із тими, хто їм подобається. І на цьому ґрунті жодних сварок! Хоча чоловіки досить запальні. Їхній незмінний атрибут – ціпок і мачете. Смертність серед них досить висока переважно через конфлікти за худобу. Юнаки часто вибивають у нижній щелепі два або чотири зуби – щоб цілуватися було зручніше. Дівчата теж від них не відстають: роблять нижче грудей, на животі, численні надрізи. Коли вони загоюються, то шкіра стає пухирчатою, дуже тонкою й чутливою. Дівчинки-хімба заплітають волосся в кіски і змащують їх охрою та глиною – ця зачіска назавжди. Спочатку кіски невеликі й закривають обличчя, а коли дівчина втрачає цноту, волосся перекидають назад. Діти в хімба – це щастя. Чим їх у більше в сім’ї, тим краще. Хімба – модники, особливо жінки, цілий день тільки й те роблять, що доглядають за собою, плетуть браслети на руки, ноги, шию, товсті обручі й виготовляють прикраси. Змащують тіло охрою з жиром або вазеліном. Вони ніколи не миються, але шкіра в них ідеальна, навіть у старих жінок.


Потрапити до них пожити було дуже непросто. Мене приймали насторожено. Зібралася рада. На ній вирішували: дозволити з ними жити, чи ні. І це незважаючи на те, що зі мною був хімба-перекладач і безліч державних листів. Та всі зусилля варті були того, щоб пожити в цьому дивному плем’ї. Життя з хімба я не забуду ніколи!

Бушмени

Вдалося мені пожити й серед бушменів, це дуже бідні люди. Я був свідком такої сцени: приходять три бушмени до багатого гереро, він дає їм завдання полагодити трактор. Обіцяє заплатити, якщо полагодять. Вони його лагодили два дні й полагодили! При цьому ніхто з них навіть до школи ніколи не ходив.

Бушмени ж Цинцабісу й Цумкве поступово адаптуються, намагаються носити європейський одяг, з’явилися у них навіть корови й кози. Вони дедалі більше господарюють, у деяких є навіть невеликі будинки з цегли, хоча все-таки переважають хатини із соломи та глини. Бушмени навіть вогонь часто розпалюють паличками – як первісні люди. На полювання ходять рідко. Дичини мало й вона обережна: щоб убити невелику антилопу, знадобиться 4 – 5 днів, а велику вишукують місяць. Традиції поступово забуваються, молодь не знає вже секретів полювання, молоді бушмени асимілюються, тому плем’я бушменів зникає. Поки що серед них не надто розповсюджений СНІД, зате вони хворіють на туберкульоз. Бушмени сплять на голій землі й не переймаються їжею. У них немає грошей на лікування, тому вони вмирають у буші.

Гереро

У селищі Ошияра мене прийняв найбагатший герерський рід – Купангва. Його місцевий глава Монди Агим – впливовий у своєму роді, в якому по всій країні нараховується 170 осіб! Агим – дуже великий. Напевно, таким і має бути глава, але на вигляд він добрий. Навіть незважаючи на те, що в нього вибите око. Такий собі африканський Ганнібал.

Жінки гереро в одяг ХVІІІ ст. внесли зміни, полегшили корсет і додали в плаття більше яскравих африканських кольорів. І змінили головний убір – із трикутного капелюха зробили двокутний. Ці два кути нагадують роги корови. Чим заможніша родина, тим ці «роги» довші. Чоловіки носять звичайний одяг, але іноді на торжества надягають форму часів Першої світової війни. Ця форма залишилася після війни з німцями.

Добре, що в селі знайшовся перекладач – Шанана, племінник Агіма. З ним почалося моє вивчення села. На вигляд Ошияра – непомітне, хоча тут проживає майже 600 людей, близько 5 тисяч корів і 6 тисяч кіз. Для такої кількості худоби потрібен простір для пасовища. От село й розкидане на 10 – 15 км, хоча це лише 47 дворів, зате тваринам не тісно. Найпоширеніший вид транспорту – осли. Хоча є й коні.

Ранок для гереро починається на вулиці, біля багаття. Тут зустрічають світанок за чашкою чаю з молоком. Після чого жінки беруться за приготування їжі. Потім вони трясуть калебаси, роблячи з молока масло, випускають на пасовище кіз і корів, доглядають за дітьми, прибирають, перуть, шиють і в перервах між цими заняттями готують їжу. Але це не означає, що вони працюють, як попелюшки. Багато роботи за них виконують бушмени. Щоб не вмерти з голоду, ті працюють на гереро за миску їжі.
Мені довелося взяти участь у випасі й доїнні корів, лікуванні кіз і відборі козенят. За худобою гереро стежать дбайливо. І так заведено: корови – це багатство, яке слід збільшувати – живий капітал. А ще це гроші. На базарі корова коштує не менше 500 доларів!

Серед гереро розповсюджений натуральний обмін: молоко, масло міняють бушменам на горіхи та їстівні плоди. З їжею в гереро існують таїнства, наприклад, жінки кисле молоко не вживають. Це напій чоловіків, що символізує чоловіче сім'я.

Автор дякує за допомогу у проекті Namibia Tourism Board, особисто Лоу Каварі та намібійській турфірмі Wild Dog Crazy Kudu